Сходитись і говорити

Сходитись і говорити — почнімо з найтяжчого.

Почнімо цей шал вживання у ніч,

яка проступає вугіллям на простирадлах.

Ріка, ніби скинута через голову сукня,

ще пам’ятає тепло,

ще озивається на серцебиття,

ближче до ранку, коли постає

збита поетика втоми.

Ось ми — викричані в цю ніч,

вигорілі на сонці, наче кераміка.

З мовою, схожою на пташиний клекіт.

З голосами, мов у тварин, що перегукуються,

дивлячись, як зусібіч приступає пожежа.

Сходяться люди задиханого прикордоння.

Сходяться різники, чиї пальці стягує

кров, мов канцелярське чорнило.

Сходяться вічні погоничі, несучи за собою

великодній дух бійні.

Книги, що пахнуть травою і молоком.

Ікони, друковані в типографії

разом із маніфестами футуристів.

Нюшать звірі солодку мову світанку.

Вчать правопис червневих туманів,

серед яких ховаються їхні вбивці.

Почнімо ходу зеленою пусткою,

присмерковою батьківщиною,

почнімо гін жертовної звірини крізь

хорове розспівування пшениці.

Почнімо всі, хто бачив,

як ховаються в полі вальдшнепи душ,

хто заходив у воду,

щоби засмагою пройняти її

крижану тривожність.

Почнімо з найтяжчого — зі співу й гасіння вогню,

який підступає з ночі.

Почнімо із шепотіння імен,

виплітаймо разом цю лексику смерті.

Стояти і говорити про ніч.

Стояти і наслухати з туману

голоси пастухів,

що оспівують кожну

загублену душу.